Форум міста Чернігів

У статті аналізується процес виникнення козацьких хоругв на Чернігово-Сіверщині внаслідок осадження їх товаришів на землю поблизу основних замків регіону – Черні- гова, Новгорода-Сіверського та Ніжина.

Ключові слова: Чернігово-Сіверщина, ланові козаки, хоругви, волоки, осадження, Річ Посполита.

З 1618 р., коли Чернігово-Сіверщина разом зі Смоленщиною в результаті воєн початку ХVII ст. увійшла до складу Речі Посполитої, тут розпочався процес форму- вання ленної системи оборони, яка опиралася на несення військової служби з землі. Основним елементом цієї системи було шляхетське ленне землеволодіння, обтя- жене виконанням різних обов’язків, насамперед військових, на користь верховного сюзерена – короля. Разом з цим ленну систему доповнювали інші складові, менш важливі з погляду на оборонне значення, але більш цікаві з точки зору механізму свого функціонування. Так, на Чернігово-Сіверщині досліджуваного періоду існу- вали осаджені на землю пушкарі, а на Смоленщині – осаджені на землю підрозділи ланової піхоти. Однак найбільший інтерес викликають ланові козаки з огляду на те, що певна їх частина після 1648 р. опинилася в лавах повсталого люду, формуючи часто середню керівну верству.

Ланові козаки в історіографії удостоїлися лише принагідної уваги. Так, про існу- вання козацької хоругви, осадженої на землю біля Почепа на тодішній Смоленщині, знав Олександр Лазаревський1. Про заснування козацької хоругви Сигізмундом ІІІ у Чернігові згадував у своїй монографії, присвяченій антифеодальному руху в Україні, Василь Марочкін2. Як елемент ленної системи у Смоленському воєводстві аналізував обов’язки окремих козацьких хоругв польський дослідник Бернард Островський3. Декілька зауваг досліджуваній проблематиці присвятив і автор цих рядків у статті, присвяченій земельній політиці Ваза до початку Смоленської війни4, та в монографії про Чернігово-Сіверщину польської доби5.

Метою даної статті є простеження процесу зародження, еволюції та значення інституту козацьких хоругв на Чернігово-Сіверщині.

Входження цього регіону до складу Речі Посполитої, що відбулося внаслідок укладення у 1618 р. Деулінського перемир’я з Московською державою, ставило перед її керівництвом завдання першочергової ваги – створення ефективної системи обо- рони. Обмежені можливості державного бюджету не давали шансів на фінансування перебування в регіоні постійних військових підрозділів, чисельно достатніх для здійснення опору у випадку виникнення нової війни між східноєвропейськими су- сідами. Вихід зі складної ситуації підказував історичний досвід західноєвропейських країн, які в часи розвиненого середньовіччя вдавалися до розширеного застосування

ленного права на завойованих територіях. Такий досвід мала і польсько-литовська держава, зокрема у воєводствах, що були на передньому фронті татарських нападів – Руському, Подільському, Брацлавському. І хоча більшість колишніх ленів на початок XVII ст. вже еволюціонували у повноцінні феоди, сам інститут ленного землеволо- діння вважався таким, що себе виправдав. Як наслідок, ленне право на Чернігово- Сіверщині та Смоленщині пережило друге відродження, а масштаби його поширення тут практично не мали у першій половині XVII ст. європейських аналогів.

Однією з форм ленного землеволодіння в регіоні було землеволодіння товаришів козацьких хоругв, осаджених на землю біля Чернігова, Новгорода-Сіверського та Ніжина. Осадження таких хоругв на Сіверщині розпочалося у березні-квітні 1625 р. З 3 по 8 квітня були видані привілеї на осадження козацьких хоругв у Смоленському воєводстві – біля Мглина, Стародуба, Трубчевська і Почепа. Найбільше землі – 400 волок на 100 коней – виділялося для козацьких хоругв Мглина й Стародуба. 200 волок на 50 коней передбачалося надати для почепської козацької хоругви й 120 волок на 30 коней – для трубчевської козацької хоругви6. 6 березня король Сигіз- мунд ІІІ видав привілей на осадження козацької хоругви на Великовеських ґрунтах біля Чернігова; 26 березня того ж року королівська канцелярія видала привілей для осадження новгород-сіверської хоругви 7. Козацька хоругва на Крупичпольських та Лосиногловських ґрунтах біля Ніжина була осаджена дещо пізніше. Підтвердження їй привілею королівська канцелярія видала 25 травня 1633 р.8, але згадки про наді- лення землею її товаришів датуються раніше – вереснем 1627 р.9

На відміну від сіверських міст, що входили до складу Смоленського воєводства,

? Мглина, Стародуба, Трубчевська і Почепа, де кожен козак мав отримати по 4 волоки на коня, чернігівські та новгород-сіверські козаки отримували по 6 волок, а ніжинські – навіть 8 волок на коня. Пояснюється це, ймовірно, наявністю значнішого вільного земельного фонду в околицях оборонних замків Чернігово-Сіверщини. Крім волок, козаки, так само, як і шляхтичі-ленники, отримували плаци у замку та городи на посаді визначених для них міст. Вони на шість років звільнялися від виконання повинностей і лише після завершення цього терміну зобов’язувалися відбувати ко- зацьку та колійну сторожу в місцях, визначених капітанами. У випадку довгої облоги замку козакам виплачувалася платня зі скарбу – за кожну чверть року по 8 злотих на коня. Виконання цього пункту підтверджує лист Владислава ІV від 18 жовтня 1634 р. до коронного підскарбія Яна Даниловича, де останньому доручалося випла- тити річну плату (жолд) товаришам козацької хоругви у Ніжині за час Смоленської війни10. Козаки були певною мірою обмежені у пересуванні – могли залишити місце служби лише з дозволу свого старшого. Товаришам козацьких хоругв надавалося право заготівлі матеріалу в пущах і лісах для зведення будинків, дозволялося засно- вувати фільварки. Козаки підлягали юрисдикції капітанів, пізніше старост, мали су- дитися за ІІ Литовським статутом. Їх справи вносилися до замкових книг. Оскільки в 1633 р. ґродові староства були засновані лише у Чернігові та Новгороді-Сіверському, то ніжинські козаки підпали під юрисдикцію ґродського суду у Чернігові. Хорунжові козаки отримали право розпоряджатися своїми волоками за дозволом короля чи його представника у замку за умови збереження військової та колійної сторожової повинностей. Привілеї, видані для згаданих козацьких хоругв, унеможливлювали примушення їх товаришів до доставки королівських листів. Хоругви отримували свої атрибути – прапори, що мали перебувати під опікою адміністратора Черніго- во-Сіверщини – королевича Владислава – або його заступників, якими вважалися місцеві капітани. Чернігівській хоругві надавався блакитний прапор із червоним хрестом у центрі, новгород-сіверській – червоний прапор з білим хрестом у центрі. Який прапор отримала ніжинська хоругва, невідомо, але, напевно, подібний, лише інших кольорів. Подібні прапори слід вважати варіаціями прапорів хрестоносців, які вдавалися до подібної символіки різних барв. Символічна аналогія з хрестоносцями мала підкреслити особливе значення козацьких хоругв в обороні християнського світу. Щоправда, виникала певна колізія. Основним противником у регіоні була й мала залишатися Московська держава, що належала до християнського світу, хоч і

–

православного напряму. Але тут слід мати на увазі контрреформаційну реакцію в Речі Посполитій, провідниками якої були Сигізмунд ІІІ і його найближче оточення, а завданням – навернути всіх православних і протестантів у лоно католицької церкви. Не лише зовнішні взірці використовувалися ініціаторами створення козацьких хоругв, що виконували службу з землі. Можна відзначити їх певну генетичну спо- рідненість із панцирними боярами Великого князівства Литовського. Останні пе- ребували під юрисдикцією старости, були зобов’язані відбувати військову службу. Інші їх повинності залежали часто від регіону країни та конкретного часу. На пору осадження козацьких хоругв на Чернігово-Сіверщині у найближчих до неї замках, зокрема в Острі, колишні панцирні бояри домоглися скорочення своїх повинностей лише до відбування військової служби. Як свідчить люстрація Остерського староства 1616 р., бояри, підпорядковані старості, у 1580-х рр. добилися звільнення від відбут- тя колійної повинності та обов’язку доставки листів11. Останнім у замках Великого князівства Литовського займалися путні бояри, що мали найнижче становище серед залежних зем’ян12. Привілеї ж для козацьких хоругв, забороняючи примушувати їх товаришів розвозити листи, чітко відмежовували їх статус від становища путних бояр. Заповнення вакансій у козацьких хоругвах, напевно, здійснювалося королеви- чем Владиславом або капітаном відповідного замку за його дорученням. Ймовірно, членство в хоругвах було добровільним, а зголошувалися стати товаришами хоругв переважно бояри, підлеглі юрисдикції замків Великого князівства Литовського. Ціл- ком правдоподібно, що до складу хоругв вступали учасники московських експедицій, що не належали до шляхти, або безземельні шляхтичі, повернення яких у рідні місця було для них безперспективним. Принагідно слід зазначити, що ціла низка привілеїв на маєтності Новгород-Сіверського повіту початку 1621 р., виданих для учасників московських експедицій – нешляхтичів чи іноземців, передбачали ними відбуття саме рицарської козацької служби на користь замку13. Зважаючи на ці факти, слід гадати, що ідея козацьких хоругв формувалася еволюційним шляхом, а остаточно ви- кристалізувалася на початку 1625 р., коли стало остаточно зрозуміло, що утримання

численних постійних залог з жовнірів на сіверських замках є неможливим.

Процес формування хоругв, як передбачалося привілеями, мав завершитися про- тягом шести років, враховуючи заповнення вакансій та облаштування їх товаришів на відведеному місці. Насправді ж він розтягнувся на довший період. Новгород-сіверська хоругва на початок Смоленської війни у 1632 р. налічувала близько 60 осіб14, що слід вважати високим ступенем комплектності. Принагідно слід відзначити, що внаслі- док Смоленської війни козацька хоругва під Новгородом-Сіверським як військова одиниця перестала існувати. Місцевий староста Олександр Пісочинський здійснив спробу повторного осадження хоругви. У зв’язку з цими заходами старости король Владислав ІV 17 березня 1637 р. видав привілей для цієї хоругви, який в основному повторював привілей первинний. Передбачалося осадження «рицарських людей на 100 коней»; на кожного коня мало виділятися шість волок. Так само надавалися плаци для побудови будинків у Новгороді-Сіверському та городи у його передмісті. Товариші хоругви могли відчужувати свої волоки, були зобов’язані протягом чотирьох років виконувати службу на користь замку, а далі вони отримували такий статус, який мала ланова шляхта у Чернігові, Ніжині, Смоленську15.

На час Смоленської війни у Великій та Малій Весях під Черніговом для хоругви було виділено лише 138 волок з 600, передбачених привілеєм 1625 р. З них наділи отримали лише вісім осіб, які мали служити на 2–5 конях. Причиною наповненості хоругви лише на чверть був брак виділеної для неї землі16. Біля основних замків Чернігово-Сіверщини спостерігався земельний голод – тут намагалися закріпити- ся шляхтичі, що здійснювали адміністративні функції, на цю землю претендували католицька й уніатська церкви; важливе економічне значення мала ця земля для міщан. Протистояти цим лобістським намірам товариші козацьких хоругв ефек- тивно не могли. До цього додавалося майнове розшарування у самих хоругвах, що лише посилювалося з часом. Розшарування у хоругві виникало не лише внаслідок можливості певного кандидата забезпечити службу з більше, ніж шести волок, але й надання переваги при наділенні волоками посадовим особам хоругви.

Нам достеменно не відомо, наскільки більшими мали бути наділи ротмістра чи по- ручників. Однак можна ризикнути спрогнозувати, що співвідношення було подібним до того, яке пропонувалося при осадженні ґрунтової піхоти біля Смоленська у 1645 р. В останньому випадку передбачалося, щоб поручники отримали вдвічі, а ротмістр у п’ять разів більше землі, ніж рядові гайдуки17. Таким чином, ротмістр козацької хоругви мав отримати щонайменше 30 волок на п’ять коней, а поручник – 12 волок на двох коней. Відомо з джерел про ротмістрів над чернігівськими козаками. Так, у березні 1637 р. ротмістр хоругви Стефан Дунаєвський поступився своїми 23 волоками під Черніговом братам Левові, Самуелові та Семенові Козляковським18. Невідомо, чи його наділ обмежувався цими волоками, чи був більшим. У 1644 р. ротмістром чернігівської хоругви був призначений Самуель Залеський19. Однак розмір його на- ділу нам не відомий. Зі згаданих восьми осіб, які на 1633 р. мали волочні наділи під Черніговом, найбільше – 30 волок, мав Миколай Носачевич. Кінну службу з цього наділу продовжували виконувати і його нащадки. Зокрема, Лукаш Носачевич у кінці червня 1657 р. отримав від Богдана Хмельницького підтвердження на отчинний ґрунт20. Цей документ, правдоподібно, проливає світло на долю козацьких наділів під Черніговом. Як зазначається у ньому, на ґрунті Носачевича вже «сиділи» роїцькі слобожани. Здається, що колонізація околиці Чернігова просто поглинула волочні наділи, відведені для козацької хоругви. Як видно з наведеного прикладу щодо С. Дунаєвського, навіть керівний склад хоругви намагався позбавитися обтяженої службою землі. До подібного кроку вдався і Миколай Бялт, який у січні 1648 р. отримав королівський дозвіл на поступку права на шість волок на урочищі Посту- биці під Черніговом Янові Борковському і Магдалені Стеткевич21. Лише Криштофу Криницькому, мірничому Чернігівського воєводства, який володів 18 рицарськими волоками, вдалося на них осадити село Осники22.

Дещо інакшою була ситуація з козаками, осадженими на волоках (ланах) під Ні- жином. 30 листопада 1627 р. королівський ревізор і смоленський земський підсудок Ієронім Цеханович провів наділення 16 товаришів хоругви вісьма волоками кожного у Дівицьких ґрунтах23. Смоленська війна підкреслила надзвичайну важливість Ні- жинського замку як стратегічного пункту регіону й одночасно його відкритість для можливого московського наступу через відсутність значних природних перешкод на шляху до нього. У зв’язку з цим роль козацької хоругви продовжувала зростати. Особливе значення ніжинської козацької хоругви підкреслюється досить високим статусом її ротмістра. Ним був новгород-сіверський підчашій, ніжинський підста- роста і королівський секретар Ян Пянчинський24. Утім, у бурхливі часи козацької революції статус значив менше, ніж особиста відданість королю. Тому після смерті Я. Пянчинського у січні 1649 р. король Ян Казимир призначив ротмістром над кру- пичпольськими козаками вихідця з коронного війська Яна Лубковського25.

Подимний реєстр 1638 р. засвідчує факт сплати осадженими козаками, які почи- нають називатися лановою шляхтою, подимного податку з належних їм будинків26. Як випливає з цього документа, ланова шляхта пішла шляхом проведення спільними зусиллями колонізаційної політики. Ними були засновані ряд сіл – Піші Хоросли, Крупичполе, Максимівка. Вони відігравали роль центрів для ланових наділів. Засади володіння заснованими населеними пунктами є не до кінця зрозумілі. Деякі ланові шляхтичі сплачували зі своїх димів податок окремо, інші ж – спільно. Останнє до- зволяє припустити, що шляхетські корпорації володіли цими селами спільно, але доля кожного ланового шляхтича була визначеною.

У середині 1640-х рр. розпочалося підтвердження на володіння рицарськими волоками під Ніжином. З цих підтверджень випливає, що право наділення вільних волок належало ніжинському старості, а за його відсутності – підстарості27. Так, у липні 1639 р. місцевий староста Миколай Потоцький надав 16 волок на пару коней старому жовніру, учаснику московських експедицій початку XVII ст. та Смоленської війни Павлові Шматовичу28. Надання було підтверджене королем аж через сім років, що свідчить про поступове «перепливання» основоположних засад функціонування хоругви від центру до місцевого старости.

Це підтверджується і фактом активізації товаришів хоругви під час зміни старос- ти у Ніжині. У грудні 1643 р. Миколай Потоцький отримав королівський дозвіл на поступку Ніжинського староства своєму синові Якубові, й цілий ряд ланових козаків звертаються за підтвердженням своїх прав до короля. 30 грудня Владислав IV під- тверджує право володіння восьми волоками кожному Романові Погожельському, Мацеєві Жеребилу та Миколаєві Малаховському29.

Як і у випадку зі шляхетськими ленними володіннями, рицарські ланові наділи можна було відчужувати за умови виконання набувачем військової служби на ко- ристь замку. Так, у березні 1645 р. ленні володільці волок на Крупичполі товариші місцевої козацької хоругви Олександр Кутиський, брати Мацей і Павло Жеребили та Роман Погожельський уступили свої лани (по 8 волок; брати Жеребили володіли ланом спільно) Миколаєві Своротовському (8 волок) та Бальцеру Каліцькому (16 волок)30. У червні 1646 р. до подібної трансакції вдався володілець 16 волок на кру- пичпольських полях Габріель Орловський, що отримав дозвіл від короля поступитися своїм правом Петру Маньковському31. Рицарські ланові наділи можна було також і заставляти. Зокрема, у вересні 1641 р. на час отримання королівського дозволу Яном Сухорабським на поступку своїх 32 волок на Крупичполі Станіславові Рикальському чотири його волоки виявилися заставленими32.

Рицарськими волоками володіли переважно жовніри, але траплялися й достатньо авторитетні та впливові у Чернігівському воєводстві особи. Так, лановий наділ в урочищі Постубиці (на північ від Чернігова) належав Стефанові Речинському33, який займав ряд земських посад, у тому числі й новгород-сіверського земського судді. Там само мав лановий наділ Миколай Бялт34, який у 1649 р. став чернігівським ловчим. Надзвичайно актуальним збереження боєздатності козацьких хоругв стало після спалаху повстання Б. Хмельницького. Саме після цього активізується діяльність як уряду Речі Посполитої, так і старост Чернігівського воєводства щодо реформування козацьких хоругв. Особливо це стосувалося ланової шляхти, яка мала рицарські наді- ли біля Ніжина. З початку 1649 р. королівська канцелярія заповнила ряд вакансій серед цієї ланової шляхти у зв’язку із загибеллю частини її представників. Поряд з цим виразно спостерігається тенденція до концентрації ланових наділів у руках шляхтичів, здатних виставити до війська значну кількість озброєних по-козацьки товаришів. Так, жовнір Єжи Годлєвський отримав 4 лютого 1649 р. на Крупичполі 48 волок на 6 коней, а жовніри Маліцький та Порадовський – по 32 волоки на чотирьох коней35. В умовах перманентного відновлення військових дій Варшава вдавалася до різних засобів, які б забезпечили хоча б формальне збереження козацьких хоругв. Останні несли істотні втрати. Зокрема, лише у ніжинській хоругві на початок 1649 р. вакантними були щонайменше 112 волок. Ця хоругва не дорахувалася Ста- ніслава Рикальського, Станіслава Лайщевського, Гоголя, Лещинського, Петра Мань- ковського, Романа Погожельського, двох Скоропінських, Миколая Сваритовського, Габріеля Сцибора, Миколая Свідерського36. Чергова спроба відродження хоругви мала місце вже після укладення Гадяцького пакту. Так, 20 жовтня 1659 р. рицарські волоки на Крупичполі були надані жовніру Станіславу Папроцькому по смерті його тестя Станіслава Рикальського. Натомість, 31 грудня того ж року урочище Гутка на Крупичполі по смерті жовніра Валентина Дмуховського дісталося іншому жовнірові

Анджейові Губчевському, що родичем померлому не доводився37.

Доволі несподівано тема ланової шляхти, що мала наділи на Крупичполі, ви- никла у червні 1668 р., ймовірно, у зв’язку з розподілом коштів, які надійшли з Мо- скви для сплати шляхті-вигнанцям із Смоленського, Чернігівського та Київського воєводств згідно з умовами Андрусівського мирного договору 1667 р.38 22 червня 1668 р. королівська канцелярія на прохання сенаторів видала потвердний привілей для ніжинської козацької хоругви. Повторюючи в основному положення первісного привілею, підтвердження зобов’язує виставляти кінного жовніра не з восьми волок, як це було раніше, а з 24-х, обґрунтовуючи цю зміну втратами, які зазнала ланова шляхта. Цей документ також закріплює права на рицарські волоки шляхтичів, які на той час перебували у Варшаві. Зокрема, новгород-сіверський мечник Єжи Год-

лєвський з племінником Станіславом отримали підтвердження на 104 волоки, а перший – окремо ще й на 190, надані йому окремим привілеєм у 1664 р. Інші ланові шляхтичі отримали підтвердження на тепер уже ординарні володіння – 24 волоки: чернігівський скарбник Криштоф Колчицький, Маріанна з Годлєва Олешковська, Корчевський, Ян і Петро Шматовичі. Миколаєві Малаховському закріплювалося право на 16 волок, а Янові Скорупському – на 839. З останніх двох прикладів випливає, що практика функціонування козацьких хоругв, осаджених на землю, відтепер перед- бачала можливість виставлення кіннотника від двох або й трьох землеволодільців. Утім, зрозуміло, що цей документ лише засвідчив бажання ланової шляхти зберегти за собою старі права; практичного значення у зв’язку із закріпленням Лівобережної України у складі Російської держави він не мав.

Таким чином, поява козацьких хоругв на Чернігово-Сіверщині зумовлювалася необхідністю налагодження ефективної оборони регіону. Вони мали відігравати роль найбільш боєздатного й оперативно-мобілізаційного елемента ленної системи, що формувалася в провінції, безпосередньо підпорядкованій королевичу Владиславу як її адміністратору. Зі своїми завданнями козацькі хоругви під час Смоленської війни 1632–1634 рр. частково справилися. Але хоругви, так само як і ленна система у другій чверті XVII ст., виглядали анахронізмом. Звідси включення ланових наді- лів у поземельний обіг, що призводив, з одного боку, до концентрації їх у небагатьох руках, а з іншого, –до частої зміни їх титулярів. До цього додавалося традиційне протистояння зі старостами, які намагалися законсервувати і навіть посилити свою юрисдикцію над лановими козаками. У таких умовах інститут козацьких хоругв був приречений на зникнення. Як довго відбувався б цей процес, встановити неможливо, оскільки він був радикально пришвидшений козацькою революцією, яка розвела ланових козаків по різні боки барикад.

Додаток. 1625.ІІІ.26. Варшава – Королівський привілей на осадження козацької хоругви під Новгородом-Сіверським

W?ok 600 na 100 kozak?w do zamku Nowogrodzkiego naznaczonych. Zygmunt Trzeci etc.

Oznaymuiemy tem listem naszem wszem wobec y kozdemu zosobna terazniejszego i napo-

tem b?d?cego ludziom. Iz za osobliw? ?ask? y opatrznosci? Boz? pod szcz?sliwym panowaniem naszym za expediti? y odwag? nasz? sumptem niema?em Rzeczy[ospoli]tei zamek Smolensk, a potem za expediti? y odwag? naiasnieyszego kr[o]l[ewi]ca jego msci W?adys?awa, syna naszego, pod stolic? Moskiewsk? inne zamki rozne, kt?re przed tym za przodkow naszych dziedziczny nieprzyjaciel Moskwicin pod czas pokoju poprzysi?zonego fortelnie posiad? y oderwa? by?, znowu do Panstw naszych, mi?dzy ktorymi y zamek Nowogrodka Siewierskiego recuperowany y przywr?cony jest. A na czas przysz?y zabiegai?c fortelom nieprzyjacielskim, aby zamek nasz Nowogrodka Siewierskiego, na ktorym nam y Rzeczy[ospoli]tei si?a nalezy, tem pewniejsz? y doskonalsz? od incursy y nawalnosci nieprzyjaciel[skich] obron? miec mog?, wys?alismy commisarzow naszych urodzonych Alexandra Koruina G?siewskiego, referendarza y pisarza Wielkiego X[i?s]twa Litewskiego, wieliskiego, pinskiego, kupiszskiego starost?, xi?dza Andrzeja Szoldrskiego, proboszcza gnieznienskiego y kruszwickiego, canonika krakowskiego, Baltazara Strawinskiego, mozyrskiego y rohaczewskiego starost?, ciwuna trockiego, y collegow ich, aby przy innym obmysliwaniu o bespiecze?stwie tamtych mieisc ludzmi s?uza?emi y ten zamek Nowogrodzki, jako najwi?cej bydz moze, opatrzyli y osadzili. Poniewaz naimui?c zo?nierza s poborow, kt?re pewnosci nie maj?, gdysz az za zgod? wszytkich stanow sejmowych bywaj? pozwalane, a zo?nierz bez zap?aty zo?du do zatrzymania trudny jest. Za czem w?tpliwosc w bie- spieczenstwie mieisca tamtego zawsze by musia?a bydz. Przeto upatruj?c z gruntow y osiad?osci tamecznich pewne p[rae]sidia zamkowi tamecznemu postanowic roskazalismy. Jakosz czyni?c dosyc roskazaniu naszemu niema?? cz?sc dobr tamtych mi?dzy ludzie zas?uzone s pewnemi condytiami do obrony naznaczywszy, z osobna gruntu na osiad?osci pod zamkiem Nowogrodka Siewierskiego w?ok szescseth na koni sto rycerskiei kozackiei s?uzby po szesciu w?ok na kon

ieden naznaczaj?c ukazali. Ktore prze?ozony nasz zamku tamecznego y z mierniczym przysi?- g?ym pomiar? sw? vero?cowac y kozdemu z osobna wymierzycz y listem swym speci?cowac powinni b?d?. Za ktoremi [kozaki] y naiasniejszy kr[olewi]c je[go] m[i?os]c W?adys?aw, syn nasz, administrator tamtey prowinciej przyczyn? sw? do nas wnosie?. Co my bacz?c rzecz bydz s?uszn? y bespieczenstwo zamku tamecznego, tem wi?cej pomnazaj?c y funduj?c, czyni?c to na przyczyn? kr[o]l[ewi]ca je[go] m[i?o]sci, naprzod pozwalamy miec chor?giew osobn? czerwon? z bia?ym krzyzem, ktora ma bydz w dozorze y we w?adzy prze?ozonego zamku tamejszego. Te grunty osiad?osci ich przywileiem naszym na wieczne czasy utwierdzamy. Takze place w zamku na pobudowanie domow y ogrody za tym ze zamkiem Nowogrodzkim przerzeczonemu rycerstwu naszemu na s?uzbie zamkowej rycerskiej kozackiej do obrony zamku tamejszego im samym, zonom, dzieciom y potomkom ich na wieczne czasy dawamy y tem listem przywileiem naszym utwierdzamy. Ma kozdy, kt?ry te w?oki na kon jeden lubo na koni dwa obi?? abo na potem przymie sam, zona, dzieci y potomkowie jego z lasy, z sianoz?ciami, rzekami, z wr?bem do puszczy na pobudowanie y ze wszystkiemi przynaleznosciami innemi y po?ytkami, ktore wynalezione bydz mog?, trzymac y uzywac. Kt?re to dobra wolno b?dzie kozdemu z nich za wia- domosci? nasz? albo prze?o?onego naszego na Nowogrodku b?d?cego dac, darowac, przedacz, frymarczy?, zapisac takiemu jednak, kt?ry by mog? powinnosci te, na dobra w?o?one, statecznie y sposobnie odprawowac. A zeby tem pr?dzej na placach sobie ukazanych domy pobudowac, folwarki sporz?dzic y gospodarstwa swoje tam zawiesc mogli, tedy dawamy im na szesc lath wolnosci, w kt?rych zadnei powinnosci pe?nic nie maj?. A po expirowaniu tych szesciu lath s?u?b? rycersk? kozack? y straz kolejn?, gdzie im ukazana b?dzie wed?ug czasu y potrzeby od prze?o?onego zamkowego odprawowac y obecnie tam residowac maj?. A gdy kt?remu potrzeba ukaze indziey na czas odiechac, tedy powinien b?dzie prze?o?onemu zamkowemu opowiedzic y od niego pozwolenie na to wzi?c. Kt?rego on kazdemu bronic nie ma, uwazywszy jednak czas bezpiecze?stwa zamkowego. Sprawy y s?dy tym ze prawem y statutem, ktorym si? obywatele tamtego powiatu s?dz? przez starost? a w niebytnosci przez kapitana odprawowane bydz maj? y sprawy ich do xi?g zamkowych wpisowane b?d?. Krzywdy y ubli?enia ni od kogo ponosic nie b?d?, sami tez przystojnie y spokojnie zachowac si? maj?, oddawaj?c we wszystkim pos?u- szenstwo prze?ozonemu na zamku Nowogrodzkim b?d?cemu y przestrzegaj?c jako najpilniej bespieczenstwa zamku Nowogrodzkiego, do sedity y buntow naimniejszym podobienstwem nie sk?aniai?c si?. Obiecuj?c przy tym pomienionym ludziom imieniem naszym y potomkow naszych, ze ich na inne pos?ugi, ktorekolwiek listowne odprawowac zwykli, to jest do nosze- nia listow naszych y prze?ozonych naszych przymuszac nie b?dziemy, zachowuj?c ich przy wolnosciach wcale w tym liscie naszym opisanych. Nadto dla tym wi?kszego ugruntowania y bespieczenstwa zamku tamieiszego im samym y potomkom ich z ?aski naszej, kt?rej pozwalamy. Iz gdzie by z odpuszczenia Bozego, czego nie zyczemy y za pomoc? Boz? my y potomkowie naszi zabiegac w czas temu b?dziemy, do obl??enia od nieprzyjaciela zamku Nowogrodzkiego przysz?o y przez czas d?ugi one broni?c miejsca tamtego perserwowac by musieli, tedy zo?du po z?otych polskich osmiu na kon z skarbu naszego koronnego na kazd? czwierc, w dlugim obl?zeniu wys?uzon?, zap?acono im bydz ma. Ktor? wyzej opisan? danin? nasz? im samym y potomkom ich na wieczne czasy utwierdzaj?cz dajemy im ten list nasz s podpisem r?ki naszej, do ktorego piecz?c nasz? koronn? przycisn?c roskazalismy. Pisan w Warszawie dnia 26 marca roku tysi?c sze??set dwudziestego pi?tego.

Sigismundus rex. . . . . . Andreas Szo?drsky

Archiwum G??wne Akt Dawnych w Warszawie. – Metryka Koronna. – Sygn. 172. – K.

174 v. – 176 v.

1. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории засе- ления, землевладения и управления. – К.: Тип. К.Н. Милевского, 1888. – Т. 1: Полк Стародубский. – С. 274.

2. Марочкін В.П. Антифеодальний визвольний рух на Україні в першій чверті XVII ст. – К.: Вища школа, 1989. – С. 35.

3. Ostrowski B. Pospolite ruszenie szlachty smole?skiej w XVII w. // Acta Baltico-Slavica.

? Wroc?aw; Warszawa; Krak?w; Gda?sk, 1980. – T. XII. – S. 154–155.

–

4. Кулаковський П. Земельна політика Вазів щодо Чернігово-Сіверщини (1618–1632 роки) // Україна у Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.).

? К.: Інститут історії НАН України, 2005. – С. 192–193.

5. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648). На- укове видання. – К.: Темпора, 2006. – С. 88–93.

6. Росийский государственный архив древних актов в Москве (далі – РГАДА).

? Ф. 389: Литовская метрика. – Оп. 1. – Д. 101: Metrika ziemi Siewierskiej (1623–1626).

– Л. 215–217, 219–221, 237об. – 240, 242об. – 245.

7. Archiwum G??wne Akt Dawnych (далі – AGAD). – Мetryka koronna. – Sygn. 172: Privilegia et inscriptiones veriae sub eodem Sigismundo III, cancellariatu mag-ci Venceslai Leszczynski, annorum 1624 et 25. – K. 174v. – 176v.; Sygn. 173: Ksi?ga wpis?w za podkan- clerstwa Stanis?awa ?ubie?skiego, 1625–1627. – K. 16–18.

8. Ibid. – Sygn. 180: Ksi?ga wpis?w za kanclerstwa Jakuba Zadzika, 1633–1635. – K. 222v. – 223.

9. Ibid. – Sygn. 176: Ksi?ga wpis?w za kanclerstwa Wac?awa Leszczy?skiego, 1627–1628.

– K. 116–116v.

10. Biblioteka Uniwersytetu Jagiello?skiego. – Oddz. R?kopis?w. – Rkps 94: Akta kancelarii kr?lewskiej W?adys?awa IV (1634–1636). – S. 29–30.

11. ?r?d?a dziejowe. – Warszawa: Druk. E. Skiwskiego, 1877. – T.V: Lustracje kr?lew- szczyzn ziem Ruskich, Wo?ynia, Podola i Ukrainy z pierwszej po?owy XVII wieku / Wyd. A. Jab?onowski. – S. 97.

12. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини XVІІ ст. (Волинь і Цен- тральна Україна). – К.: Наукова думка, 1993. – С. 72.

13. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 165: Ksi?ga wpis?w za podkanclerstwa Wac?awa Leszczy?skiego, 1620–1621. – K. 276–277, 281–283, 294 – 295, 297v. – 301.

14. РГАДА. – Ф. 210: Разрядный приказ. – Новгородский стол. – Стб. 27: 1632–1633.

– Л. 165.

15. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 181: Ksi?ga wpis?w za podkanclerstwa i kanclerstwa Tomasza Zamoyskiego, 1629, 1631, 1634, 1636, 1637. – K. 207v. – 209.

16. Ibid. – Sygn. 180. – K. 145–145v.

17. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. – Oddz. r?kopis?w. – Rkps 2102: Kopiariusz akt, dotycz?cych stosunk?w dyplomatycznych Polski z Moskw? 1634–1647. – K. 108–108v.

18. РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Д. 219: Xi?gy spraw, zapisow, dekretow y przywileiow woiewodztw kiiowskiego, wo?ynskiego, braclawskiego y czernihowskiego... (1635–1641). – Л. 43–43об.

19. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. – Oddz. r?kopis?w. – Rkps 139: Teka Narusze- wicza. T. 139 (1644–1645). – S. 163–164.

20. Документи Богдана Хмельницького / Упор. І.Крип’якевич, І.Бутич. – К.: Вид-во Академії Наук Української РСР, 1961. – C. 600–601; Лазаревский А. Акты по истории землевладения в Малороссии (1630 – 1690) // Чтения в историческом обществе Несто- ра-Летописца. – К.: Университетская типография, 1890. – Кн. ІV. – Отд. 3. – С. 98–99; Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка 1729–1730 г. // Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта Старой Малороссии / Под ред. Н.П.Василенко. – Чернигов: Типография губернского земства, 1909. – Вып. ІІІ. – С. 342.

21. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 189: Ksi?ga wpis?w za kanclerstwa Jerzego Osso- li?skiego, 1643, 1645, 1646, 1648. – K. 748v. – 749.

22. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 180. – K. 245–245v.; Львівська Національна Біб- ліотека ім. В. Стефаника (далі – ЛНБ). – Від. рукописів. – Спр. 4064: Виписи з ґродських, земських, підкоморських, трибунальських книг Волинського, Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств (1642–1643). – Арк. 29.

23. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 176. – К. 116–116v.

24. РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Д. 214: Akta metriki ruskiey... (1633–1635, 1643, 1645,

1647). – Л. 331–332; Ku?akow?kyj P. Urz?dnicy ziemscy Czernihowszczyzny i Siewierszczyzny (do 1648 r.) // Studia ?r?d?oznawcze. – Warszawa: DIG, 2000. – T. XXXVIII. – S. 71.

25. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 191: Ksi?ga wpis?w za kanclerstwa Jerzego Os- soli?skiego, 1649–1650. – K. 3–4.

26. ЛНБ. – Від. рукописів. – Ф. 5. – Спр. 4064. – Арк. 29.

27. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 189. – K. 462–463; РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Д. 214. – Л. 331–332.

28. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 189. – K. 462–463. 29. Ibid. – K. 21v. – 24.

30. РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Д. 214. – Л. 331–332 зв.

31. AGAD. – Metryka koronna. – Sygn. 189. – K. 463–464. 32. Ibid. – Sygn. 185. – K. 381–381 v.

33. Ibid. – Sygn. 191. – K. 24v. – 25.

34. Ibid. – Sygn. 189. – K. 748v. – 749.

35. Ibid. – Sygn. 192. – K. 16–18.

36. Ibid. – Sygn. 191. – K. 23–23 v., 53 v. – 54; sygn. 192. – K. 16–18, 284 v. – 286 v.

37. Ibid. – Sygillata. – Sygn. 3: Ksi?ga sygillat (czystopisowa, w kt?rej znajduj? si? wpisy z ksi?gi poprzedniej S. 2) za kanclerstwa Miko?aja Pra?mowskiego, 1659–1662. – K. 17 v., 20; Sygillata. – Sygn. 2: Ksi?ga sygillat za kanclerstwa Miko?aja Pra?mowskiego, 1659–1660. – K. 25 v., 29 v.

38. Kulecki M. Wygna?cy ze Wschodu. Egzulanci w Rzeczypospolitej w ostatnich latach panowania Jana Kazimierza i za panowania Micha?a Korybuta Wi?niowieckiego. – Warszawa: DIG, 1997. – S. 62–66.

39. Пам’ятки історії Східної Європи. Джерела XV–XVII ст. – Острог; Варшава; Москва:

Print House, 1999. – Т. V: Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652–1673 рр. / Підгот. П. Кулаковський. – С. 425–427; AGAD. – Sigillata. – Sygn. 10: Ksi?ga sigillat za kanclerstwa Jana Leszczy?skiego, 1663– 668. – K. 202.

В статье проанализировано процесс возникновения казацких хоругвей на Чернигово- Северщине вследствие осаждения их товарищей на землю вблизи главных замков региона

– Чернигова, Новгорода-Северского и Нежина.

Ключевые слова: Чернигово-Северщина, лановые казаки, хоругвы, волоки, осаждение, Реч Посполитая.

In the article process of origin of cossack detachments in the Chernihiv-Siversk land us result of besieging of their comrades on earth near-by the main locks of region – Chernigiv, Novgorod-Siversky and Nizhyn – is being analyzed.

Keywords: Chernihiv-Siversk land, field cossacks, detachments, voloki, besieging, Polish– Lithuanian Commonwealth.

Григорій Поперека Тема: Сторінки історії

Петро Кулаковський

ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО (1635–1648, 1651 рр.)

Творення воєводства на території Чернігово-Сіверщини, що входила до складу Речі Посполитої, відбувалося протягом декількох років. Завершальний етап припав на початок другої половини 1630-х рр., коли регіон став суб’єктом центральних судів вищої юрисдикції, зокрема Коронного трибуналу в Любліні. Початок цього процесу припав на 1633 р., коли відповідаючи на вимоги шляхти, коронаційний сейм ухвалив рішення про створення Чернігівського повіту і наділив його основними атрибутами шляхетського самоврядування [3, с. 381–382; 4, с. 291]. Успішне для Речі Посполитої завершення Смоленської війни і звільнення з- під московського контролю Новгород-Сіверського повіту відкрило можливість поширити повітовий устрій і на цю частину Чернігово-Сіверщини. Це було закріплено схваленням сеймом 1635 р. «Ординації Чернігівського воєводства» [3, с. 410–411; 5, с. 65]. Вона встановлювала право для шляхти воєводства проводити сеймики, обирати чотирьох послів на сейм, двох депутатів до Коронного трибуналу, запроваджувала посаду воєводи, дозволяла роботу в Чернігові та Новгороді-Сіверському ґродських і земських судових сесій, визначила місце представників воєводства у сенаті і посольській ізбі — після колег з Парнавського воєводства. Пізніше, у другій половині XVII ст., за місцевим воєводою було закріплене 36-те місце в сенаті серед воєвод, а за каштеляном — 33-тє серед більших каштелянів. Воєводству була надана хоругва червоного кольору з двоголовим білим орлом в центрі. Орел увінчувався золотою короною. Подібного відтінку також надавали кінцівкам ніг орла. Чернігівське воєводство з пункту бачення територіально-адміністративного устрою Речі Посполитої відносилося до українських воєводств (Київського, Волинського, Брацлавського), у зв’язку з чим на його територію поширював свою дію Волинський статут — Другий Литовський статут з відмінностями, спричиненими особливим статусом згаданих воєводств у Речі Посполитій. Наслідком прикордонного положення воєводства стало непоширення на нього принципу суміщення урядів чернігівського воєводи і чернігівського старости в одних руках. Крім цього, за прикладом київського воєводи, місцевий воєвода отримував титул ще й генерала, що дещо розширювало його військово-адміністративні та поліційні повноваження. Воєводство фактично

існувало до червня-липня 1648 р., коли на його території козаки встановили свою юрисдикцію. Після укладення Білоцерківського перемир’я наприкінці вересня 1651 р. козаки, згідно з його умовами, мали залишити територію воєводства, а їх місце зайняти королівська адміністрація й органи шляхетського самоврядування. Лише наприкінці жовтня чернігівський полковник С. Пободайло під тиском Б. Хмельницького згодився на передачу Чернігово-Сіверщини Річпосполитській адміністрації. Фактично, королівські й шляхетські урядники повернулися до виконання покладених на них функцій протягом середини листопада — початку грудня 1651 р. Не затвердження Білоцерківської угоди сеймом у лютому 1652 р. розв’язало гетьманові руки, а безчинства урядових військ і шляхетських підрозділів навесні цього року в Чернігово-Сіверщині радикалізувало настрої місцевого населення, перемога ж під Батогом дозволила козакам відчути смак колишніх і реальність нових перемог над супротивником. Як наслідок, наприкінці травня Б. Хмельницький видав універсал про мобілізацію козаків за Дніпром і доручив це Пободайлові. Відновлення козацької юрисдикції в регіоні відбулося практично без супротиву. Ще одна спроба керівництва Речі Посполитої повернути воєводство до складу держави припадає на кінець 1663 — початок 1664 рр. Тоді відбулася так звана «задніпровська» експедиція, очолювана особисто королем Яном Казимиром. Рухаючись переважно межиріччям Остра і Десни війська Речі Посполитої дійшли до Новгорода-Сіверського і Глухова, де з’єднались з литовськими підрозділами. Однак, ні Новгорода-Сіверського, ні Глухова їм взяти не вдалося й вони змушені були відступити з території Чернігово-Сіверщини. Після цього спроб відновити польсько-литовську юрисдикцію над регіоном не було й воєводство існувало лише формально – призначалися урядники, обиралися на

«екзулянтських» (вигнанських) сеймиках, що відбувалися переважно у Володимирі, посли на сейм і депутати на коронний трибунал. Так тривало аж до останнього поділу Речі Посполитої у 1795 р.

Територію воєводство успадкувало від князівства, але новий статус зумовлював чітке визначення кордонів, яке в повній мірі здійснене так і не було. В результаті поетапного розмежування, здійсненого між Річчю Посполитою і Московською державою протягом 1634–1647 рр., склався східний кордон воєводства [6, с. 21–23]. Згідно з логікою діяльності міждержавних межових комісій виділяються три ділянки цього кордону: путивльська, комарицька і трубчевська. Перший крок з визначення путивльської ділянки кордону був здійснений у жовтні 1634 р., коли сторони погодилися на проходження кордону від злиття Великої і Сухої Клевені до р. Єзуч. Ця ділянка була розмежована у жовтні 1645 р., коли після укладення Варшавської угоди у вересні 1644 р. польська сторона погодилася на передачу московській заклевенських населених пунктів, натомість отримала приклевенські. Таким чином кордон став проходити майже виключно течією Клевені. Тоді ж була визначена переважно змішана водно- сухопутна лінія кордону від гирла Клевені до Прилуцької дороги, що тягнулася вододілом Сейму і Сули. Останній фрагмент цієї ділянки кордону — від

Путивльської дороги до Хорольських вершин — був визначений у липні 1647 р. [1, 118–121 зв.; 2, л. 1–13]. Це означало, що річпосполитська сторона поступилася Недригайловом і Ольшаною, але добилася закріплення у своєму складі значно більшої території серединного Посулля, яке оспорювалося московською стороною під час переговорів.

Складно йшли переговори і щодо визначення комарицької ділянки кордону. Каменем спотикання тут виступала Олешківська волость, яку московська сторона вважала невід’ємною частиною належної цареві Комарицької волості. Перші результати визначення кордону на цій ділянці були досягнуті у вересні 1638 р., коли сторонам вдалося розмежувати 70 верст кордону від злиття Сухої і Великої Клевеней до Гоєнського болота, біля Івотки. Дипломатичним суперечкам щодо належності Олешківської волості був покладений кінець лише з укладенням Варшавської угоди. Згідно з її умовами польська сторона поступилася московській цією волостю. Це відкрило шлях для делімітації всієї ділянки, що мало місце у жовтні 1645 р. Межування цього разу здійснювалося з півночі на південь, була визначена лінія кордону від річки Улиці до впадіння Сопича у Клевень.

Трохи раніше (у другій половині вересня 1645 р.) було здійснене межування на трубчевській ділянці кордону. Трубчевська волость у 1619–1645 рр. входила до складу Смоленського воєводства Речі Посполитої, але за умовами Варшавської угоди передавалася Московській державі. Таким чином на цій ділянці межа Чернігівського воєводства стала міждержавним кордоном. Визначена лінія кордону на цій ділянці тягнулася від болота Розділець поблизу Судості на півночі, до місця впадіння Малої Улиці до Улиці на півдні.

Необхідність чіткого встановлення кордону з Київським воєводством (з яким Чернігівське воєводство межувало на півдні й заході), з огляду на визначення судової та податкової юрисдикції, неодноразово підкреслювалася на сеймах, а сейми 1638 і 1641 рр. створювали спеціальні комісії для вирішення цієї проблеми. Розмежування таки мало місце, але без об’їзду і сипання кіпців, що викликало незадоволення шляхти і невидання сеймової конституції щодо підтвердження його результатів. Отже, розмежування фактично констатувало існуючу, складену у 1620–1630-х рр., межу між воєводствами. На сході кордон розпочинався вододілом Сули й Хоролу, далі йшов течією Удаю, зрештою визначався адміністративними межами Остерського і Любецького староств, належними до Київського воєводства. Напередодні 1648 р. мали місце суттєві корективи цього кордону: Роменська волость була передана до складу Київського, а містечко Козар з округою,навпаки, – до складу Чернігівського воєводства.

Визначення північного кордону воєводства (з Великим князівством Литовським) ніколи не було проведено [7, с. 51]. Лінія цього кордону значною мірою визначалася природно-географічними особливостями прикордонної смуги та історично складеними межами. Слабкий ступінь колонізації цієї смуги спричинив відсутність суттєвих претензій з обох боків цього кордону і, відповідно, не сприяв актуалізації питання здійснення делімітації. Спочатку кордон ішов притоками

Снову і Смячу, далі ж тягнувся далеко на північ, створюючи на узбережжях Судості клин, що за своїми природно-географічними та господарськими особливостями тяжів більше до Стародубського повіту, ніж до Новгород- Сіверського, до складу якого входив.

Воєводство поділялося на два повіти: Чернігівський і Новгород-Сіверський. Межа між ними формувалася історично, починаючи з доби Київської Русі. Попри вимоги місцевої шляхти щодо встановлення чіткої межі між повітами, це здійснено не було. З огляду на це її можна реконструювати на основі фіксації в документах приналежності населених пунктів до того чи іншого повіту. Відтак, рубіж між повітами розпочинався течіями Ревни та її притоки Слоту, далі йшов течіями Убіді і Сейму, зрештою від Сейму прямував на південний схід — до Прилуцької дороги. Принагідно слід відзначити, що колонізаційна політика місцевих магнатів корегувала цей рубіж, поширюючи на засновані у прирубіжній смузі населені пункти вигідне своїм ініціаторам адміністративне підпорядкування.

Важливу роль в управлінні воєводством відігравали інституції шляхетського самоуправління та королівської адміністрації. Серед них пріоритетне місце слід відвести сеймику. Попри те, що політична активність місцевої шляхти почала проявлятися ще на початку 1620-х рр., конституювання шляхетських з’їздів стало можливим лише після поширення на Чернігово-Сіверщину повітового устрою. Документально зафіксовано проведення у воєводстві 4 різновидів сеймику: передсеймового, реляційного, депутатського і елекційного. На 13 передсеймових сеймиках, що відбулися протягом 1635–1647 рр., ймовірно, у будівлі чернігівського домініканського костелу, було обрано 52 посли на сейм і укладено 13 інструкцій для них. Найчастіше воєводство на сеймах представляли Адам Кисіль, Єжи Понентовський, Ян Лютомирський. Передсеймовий сеймик Чернігівського воєводства був прореґалістським, тобто прокоролівським. Найбільший вплив на його діяльність і рішення мали А. Кисіль, О. Пісочинський, М. Калиновський, М. Потоцький. У багатьох питаннях сеймик рекомендував послам орієнтуватися на позицію послів Волинського воєводства, таким чином вважаючи волинський сеймик «преднейшим» (головнішим). На реляційному сеймику шляхта заслуховувала звіти послів, що поверталися з сейму, і вирішувала питання, віддані сеймом на розгляд «панів-братії». Тут також складали присяги призначені королем на елекційні земські уряди шляхтичі. Термін скликання реляційного сеймика, що визначався сеймом, коливався від 6 до 8 тижнів після завершення сейму. Депутатський сеймик згідно з воєводською ординацією 1635 р. був єдиним для всього воєводства, але траплялися випадки, як у 1639 р., коли через неузгодженість позицій він роздвоювався і депутатів на трибунал з повітів обирали окремо. Депутатський сеймик здійснював також процедуру доведення шляхетства. На елекційному сеймику шляхта обирала по чотири претенденти на звільнені виборні земські уряди (підкоморія, судді, підсудка, писаря), з числа яких одного король номінував на посаду. Таких сеймиків відбулося три у Чернігівському та сім у Новгород-Сіверському повіті.

Створення воєводства на Чернігово-Сіверщині відкрило шлях до виникнення тут повноцінної земської ієрархії. На кінець 1635 р. була заповнена земська ієрархія Чернігівського повіту, а на початок 1639 р. — Новгород-Сіверського повіту. Порівняно з періодом Чернігівського князівства ієрархія регіону отримала сенаторські посади та уряди ґродських старост. Крім цього, замість спільної ієрархії повстали земські уряди, окремі для кожного з повітів. Найбільший вплив на обсадження урядів Чернігівського повіту мав чернігівський підкоморій, а згодом каштелян А. Кисіль. Його креатурами були Ф. Богушевич-Гулкович, С. Воронич, М. Фірлей-Броневський, Ф. Криницький, Олександр і Матвій Киселі, Я. Война- Оранський, М. Іваницький, М. Солтан, К. Криницький, а серед урядників Новгород-Сіверського повіту — Миколай Кисіль та Я. Себестіанович. Причини лобіювання А. Киселем цих осіб були різні: кревна спорідненість, сусідська приязнь по Володимирському повіту Волинського воєводства, де вони мали земельну власність, військові заслуги у збройних підрозділах під його керівництвом, належність до православ’я. Найбільшим впливом на обсадження урядів у Новгород-Сіверському повіті володів новгород-сіверський староста і київський каштелян О. Пісочинський. За його протекції урядниками стали М. Мелешко, Ян на Жорнищах і Ян на Куневі Пісочинські, Я.М. Янковський, С. Речинський, К. Ростопча, М. Ґлоґовський, М. Ясликовський, С. Сипович, Я. Ґорчинський, П. Харжевський, Я. Осинський. У просуванні даних кандидатур О. Пісочинським визначальними були два фактори: кревна спорідненість і військові заслуги у військах під його командою. Певним впливом на надання урядів володіли також коронний гетьман С. Конецпольський, Мартин і Адам Казановські, що мали значні земельні латифундії в регіоні, чернігівський воєвода М. Калиновський і польний гетьман М. Потоцький. Система протекції згаданих осіб діяла зі значними обмеженнями з боку королівської влади. Владислав IV Ваза, не відмовляючи проханням впливових осіб, слідкував за дотриманням балансу сил, а також переслідував мету зміцнення прореґалістських сил у регіоні. Всього за період від 1621 до 1648 р. на урядах Чернігово-Сіверщини перебувало 64 особи. З ієрархії регіону вийшло 8 сенаторів. Близько половини ієрархії було православного віровизнання. Зафіксовано 8 випадків подвійного обсадження, яке стосувалося титулярних урядів – підстоліїв, стольників, ловчих, скарбників. 9 урядників не мали маєтностей у регіоні, що було порушенням конституції 1613 р.

Система судочинства після впровадження воєводського устрою повністю узгоджувалася з прийнятою в Речі Посполитій. Згідно з сеймовою конституцією 1633 р. засновувався земський суд у Чернігові, а за воєводською ординацією 1635 р. — у Новгороді-Сіверському. У Чернігові земські роки розпочиналися через три тижні після католицьких свят — Трьох королів (6 січня), Трійці (на початку літа) і Михайла (29 вересня), у Новгороді-Сіверському — через три тижні від початку чернігівських. Згадані земські уряди розпочали свою діяльність лише на початку 1637 р., коли були заповнені штати відповідних урядників — судді, підсудка і писаря. Юрисдикція земських судів у воєводстві була обмеженою з

огляду на ленний статус земельних володінь у регіоні. Крім цього, продовжував діяти комісарський суд, який вирішував суперечки між шляхтою («обивателями») щодо земельних володінь, таким чином відбираючи у земських судів левову частину справ. Комісарський суд засідав переважно у Чернігові. Він включав у себе елекційних урядників одного або обох повітів, місцевих старост та найбільш впливових інших урядників. На рішення комісарського суду, так само як і земського, можна було апелювати до Коронного трибуналу і сеймового суду. Персональний склад чернігівського земського суду в 1637–1647 рр. залишався незмінним (С. Пянчинський – суддя, Я. Война-Оранський — підсудок, М. Солтан

— писар), а у новгород-сіверському відбулася одна зміна (А. Вишневський—суддя до 1642 р., С. Речинський — підсудок, з 1643 р. суддя, П. Харжевський — підсудок з 1647 р., К. Ростопча — писар). У штаті земських судів перебували підписки, а також возні. Перші допомагали писарям оформляти документи та вносити їх копії до земських книг, що велися писарями. На возних покладався обов’язок доставки позовів до відповідачів. Вони мали передати позови їм особисто в руки, їх урядникам або, хоча б, покласти на стіл у будинку відповідача чи, в крайньому випадку, встромити у ворота його садиби.

Діяльність підкоморських судів у регіоні також суттєво обмежувалася функціонуванням згаданого королівського комісарського суду, а з 1638 р. спеціальною комісією, створеною за рішенням сейму для встановлення чітких меж між королівщинами та ленними володіннями шляхти. До складу підкоморського суду входили коморник, мірник, писар і копачі. Протягом 1633–1647 рр. обидва підкоморські суди очолювали по дві особи: чернігівський — А. Кисіль (1633– 1641 рр.) і М. Фірлей-Броневський (з 1643 р.), новгород-сіверський – Щ. Вишель (1635–1641 рр.) і Я. Пісочинський (з 1642 р.).

Найбільш дієвими судово-адміністративними інституціями у воєводстві були ґродські суди, що вважалися інституціями королівської юрисдикції, але завдяки регулярності діяльності й більшій ефективності щодо виконання рішень завоювали авторитет у шляхти. Формально ці суди мали б розглядати переважно кримінальні справи. На практиці ж ґродські суди вирішували справи і цивільного характеру. У Чернігові ґродський суд розпочав діяти найпізніше — у першій половині 1635 р., а в Новгороді-Сіверському — на початку 1636 р. Щорічно відбувалося по двоє-троє рочків цих судів, а їх канцелярії діяли постійно. У середньому рочки тривали 2–3 тижні. Ці суди очолювалися старостами (у Чернігові — Мартин і Самуель Калиновські, у Новгороді-Сіверському — Олександр і Ян Пісочинські), що призначали всіх його урядників і, насамперед, суддю і писаря. Старости не часто особисто здійснювали керівництво судом, найчастіше їх заміщали судові підстарости. До складу ґродського суду входили реґенти, старші підписки, підписки. Обслуговували ґродські канцелярії ті ж возні, що й земські. Старости формували персонал канцелярій зі своїх слуг, залучаючи досвідченні кадри з канцелярій Правобережної України.

Апеляційними інстанціями на рішення місцевих судів виступали щодо шляхетських справ воєводства — Коронний трибунал у Любліні, щодо кримінальних справ та справ між старостами і шляхтою — асесорський і сеймовий суди, стосовно зловживань збирачів податків — скарбовий трибунал у Радомі. Підставою судочинства у регіоні залишалося «волинське право» — симбіоз норм Литовських статутів та коронних конституцій.

З поширенням на регіон воєводського устрою він цілковито увійшов до податкової системи Речі Посполитої. Основним податком, який збирали з шляхетських підданих до Коронного скарбу, був подимний податок, що передбачав оподаткування жилих будівель як в селах, так і в містах. За воєводський період на Чернігово-Сіверщині його збирали сім разів. Підставою для його збору був спочатку подимний реєстр населених пунктів регіону 1629 р., а з 1638 р. — подимний реєстр, укладений тодішнім поборцею Миколаєм Солтаном. Реєстр подавав занижене число димів і таким чином розмір подимного податку не відповідав реальній податковій спроможності регіону. В цілому, з визначених скарбом сум цього податку, Чернігівське воєводство у 1640-х рр. реально сплачувало 80–90%, що було середньостатистичним показником для всієї Речі Посполитої. Двічі на території воєводства (1637 і 1638 рр.) збирали чоповий податок, яким обкладалося виготовлення спиртних напоїв та торгівля ними. Оскільки королівські маєтності у Чернігівському воєводстві не були люстровані, то їх держателі (старости) не сплачували ні кварти — четвертої, фактично п’ятої частини їх прибутків, ні так званої нової кварти, яка мала платитися при їх зміні. Неясною є ситуація зі сплатою єврейського поголівного; найбільш ймовірно, що євреї, прибулі на Чернігово-Сіверщину, залишалися приписані до своїх кагалів і через них сплачували поголівне. Відкриття у квітні 1644 р. митних пунктів у Ромнах, Конотопі, Ніжині, Батурині і Чернігові дещо підвищило відсоток зібраних у регіоні евекти (вивізного мита) та індукти (ввізного мита). Втім, купці, які не звикли їх сплачувати у попередній період, всіляко намагалися уникнути цього тягаря. Викликали роздратування ці «нові» податки і в шляхти, що неодноразово через своїх послів на сейм вимагала їх скасування. Навіть представники королівської адміністрації підозріло відносилися до встановлення митних пунктів і допомагали своїм купцям їх оминати.

Оформлення регіону в воєводство вимагало перебудови місцевих церковних структур. Місцеві католицькі осередки початково підпорядковувалися створеній у 1636 р. Смоленській дієцезії. За рішенням сейму 1638 р. територія Чернігівського воєводства приєднувалася до Київської дієцезії, внаслідок чого межі між дієцезіями накладалися на адміністративний кордон між Короною (польською частиною Речі Посполитої) і Великим князівством Литовським. У 1630-х рр. розширилося представництво католицьких орденів у регіоні. Сеймова конституція 1635 р. підтвердила фундації домініканців у Чернігові, Новгороді-Сіверському і Ніжині. Тоді ж О. Пісочинський заснував єзуїтську колегію у Новгороді- Сіверському. Його фундацію затвердили сеймові конституції 1638 і 1647 рр. Втім,

католицтво у регіоні мало не надто сильні позиції. Головна причина цього полягала у відсутності тут земельних володінь Київської дієцезії, що підкреслював у своїх промовах на сеймах кінця 1630-х рр. київський біскуп О. Соколовський. Хистким залишалося і становище унійної церкви. Чернігівська архімандрія залишилася у підпорядкуванні смоленського архієпископа. Вірних було обмаль, земельні ресурси архімандрії час від часу терпіли від шляхетських наїздів. Чернігівський архімандрит К. Ставровецький не зміг навіть відбудувати центр архімандрії — Єлецький монастир. Поступки православ’ю, здійснені Владиславом IV, продумана політика П. Могили та її підтримка з боку місцевої православної шляхти, у першу чергу А. Киселя, сприяли легалізації та посиленню православної церкви на Чернігово-Сіверщині. Важливою подією стало відновлення православної Чернігівської єпархії (фактичне у 1631 р., формальне у 1650 р.). У 1640-х рр. в регіоні пожвавився монастирський рух: були засновані Батуринський Крупницький, Максаківський Киселинський, Макошинський і Омбишський монастирі. Таким чином православ’я взяло частковий реванш і напередодні 1648 р. було наймасовішим віровизнанням на Чернігово-Сіверщині.

Таким чином, в процесі творення Чернігівського воєводства перемогла українська модель воєводства — з відмінним правом, руською діловодною мовою. Це свідчило, що настрої місцевої шляхетської спільноти були близькими до тих, що побутували у Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах, а сам шляхетський соціум найбільше підживлювався з цих воєводств як ідейно, так і кадрово. Для Варшави це не являло якоїсь суттєвої небезпеки. Країна, збудована на принципах федералізму і регіоналізму, не вбачала в регіональних особливостях свого ворога. Тим більше, що в тих же українських воєводствах йшов процес наближення до устрою власне коронних воєводств. Цей процес уніфікації мав поширитися, на думку центру, і на Чернігово-Сіверщину, а з часом успішно завершитися. Історія не надала такого шансу — вибух козацької революції, підготовлений перебігом стосунків уряду з козаками, принаймні з кінця XVI ст., поставив крапку на польському періоді Чернігово-Сіверщини.

Література

1. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. — Від. рукописів, ф. 5: Оссолінські, спр. 4066.

2. Российский государственный архив древних актов в Москве. ф. 79: Сношения России с Польшей, оп. 1, д. 1647, № 73.

3. Volumina legum Regni Poloniae et Magni Ducatus Lituniae ab anno 1347 ad annum 1780 / Ed. J. Ohryzko. — Petersburg, 1859. — T. III: 1609–1640.

4. Василенко М. Правне положення Чернігівщини за польської доби (1618– 1648) // Чернігів і північне лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріали / Під ред. М. Грушевського. — К., 1928 [Записки Українського наукового товариства. Т. 23]. — С. 290–300.

5. Кулаковський П. Інтеграція Чернігово-Сіверщини до складу Речі Посполитої (1618–1635) // Вісник Львівського університету. Серія історична. — Львів, 2003. — Вип. 38. — С. 63–81.

6. Godziszewski W. Granica polsko-moskiewska wedle pokoju polanowskiego (wytyczona w latach 1634–1648) // Prace Komisji dla atlasu historycznego Polski. — Krak?w, 1935. — Zesz.3.

7. Jab?onowski A. Gospodarka polska na Zadnieprzu siewierskiem // Przegl?d Historyczny. 1915. — T. XIX. — Zesz. 1. — S. 45–63.

Григорій Поперека Тема: Сторінки історії

Петро Кулаковський

ЧЕРНІГІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (1619–1633 рр.)

Після укладення Деулінського перемир’я у грудні 1618 р. до складу Речі Посполитої відійшли території Смоленщини і значної частини Сіверщини (фактична їх передача була здійснена до середини наступного року). Згідно з досягнутою згодою між двома складовими цієї держави — Короною і Великим князівством Литовським — приєднані території були розподілені наступним чином: Князівство отримало Смоленщину і стародубську Сіверщину, Корона ж — чернігівську Сіверщину. Якщо перші отримали статус воєводства, то Чернігово- Сіверщина була передана в особисту адміністрацію королевича Владислава Ваза з огляду на його заслуги у військових кампаніях проти Московської держави та перспективу практичного втілення його титулу московського царя.

Особливий статус регіону вимагав створення специфічних органів управління ним. Сейм 1620 р., зважаючи на необхідність вироблення механізму управління приєднаними територіями, видав конституцію під назвою «Ординація провінцій, повернених від Москви» [11, с. 179]. Цей документ лише побіжно згадує Чернігово-Сіверщину: у ній вирішено було встановити хорунгівства та інші земські уряди.

Окремі моменти щодо устрою Чернігово-Сіверщини додає королівська інструкція, видана після призначення Владислава адміністратором у квітні 1619 р. комісарам, які мали інвентаризувати ресурси приєднаних територій [7, с. 461–473]. Їх потенційні прибутки мали поділятися на три частини: одна діставалася костьолу та унійній церкві, друга — королівському скарбу, королевичу та скеровувалася на поліпшення обороноздатності замків, третя направлялася на забезпечення жовнірів

— учасників московських експедицій. Інструкція пропонувала комісарам на чолі міст і замків поряд з представниками литовської чи польської шляхти поставити присяжних московських бояр як воєвод чи дяків. Комісари мали розглянути місцеві справи і від імені королевича здійснити судочинство. Це право королевича як адміністратора закріплювалося «Ординацією...» 1620 р., але зі збереженням права апеляції на рішення його суду безпосередньо до монарха.

Крім інструкції, комісари отримали універсал Сигізмунда ІІІ, виданий 15 квітня 1619 р., який, повідомляючи про призначення Владислава Ваза адміністратором, інформував, що останнім призначені його представники у сіверські замки, зокрема у Чернігів — Володимир Солтиков та ротмістр Томаш Липчинський, у Новгород-Сіверський — Авдаким Вітовтов та Щасний Вишель [2, с. 2–3]. Згодом ці представники московського боярства «розтанули» у масі своїх земляків і втратили будь-які адміністративні повноваження. Здається, що закріпитися на зазначених посадах зашкодило їх православне віровизнання, яке на приєднаних територіях до 1632 р. цілеспрямовано переслідувалося.

Як наслідок, владні повноваження на місцях зосередилися у руках польських представників королевича. Вони отримали титул капітанів. Капітанам належали військово-адміністративні функції. Вони були безпосередніми представниками адміністратора на місцях, відповідали за стан замків, очолювали місцеві гарнізони. Капітани за розпорядженням Владислава проводили разом з підкоморіями або одноосібно наділення визначених осіб землею. Їм належала судова юрисдикція щодо категорій осіб, які виконували певні повинності на користь замків, наприклад, шляхтичів, осаджених з метою козацької служби. Вони мали приводити в силу рішення суду королевича, таким чином виконуючи функції, що у повітах Речі Посполитої належали ґродським судам. Капітани мали право вести листування з московськими прирубіжними воєводами і вирішувати разом з ними прикордонні суперечки. У їх підпорядкуванні перебував штат службовців, ієрархія і титулатура яких залишається невідомою.

Новгород-Сіверський отримав свого капітана не пізніше липня 1619, Чернігів

– у 1621, Ніжин — у 1625 р. З березня 1625 р. року внаслідок осадження козацьких хоругов поблизу Чернігова, Новгорода-Сіверського, а згодом і Ніжина капітани отримали право судової юрисдикції над ними. Адміністратор вдавався до принципу ротації капітанів, хоч цей принцип застосовувався ним не планомірно, а ситуативно. В цілому ж можна ствердити, що капітани були свого роду попередниками ґродових старост. Це підтверджується фактом зникнення капітанської посади внаслідок впровадження у регіоні протягом 1633 р. інституту старостів [15, с. 56–57].

Чернігово-Сіверщина часів адміністрації складалася з двох повітів – Чернігівського і Новгород-Сіверського, межі яких були майже тотожними тим, що існували у Московській державі. Виняток стосується задеснянської частини Чернігівського повіту, південна частина якої з такими містами, як Носівка, Ніжин і Ромни, були передані з Київського воєводства до адміністрації близько 1623 р. Логіка «привернення» цього субрегіону до Чернігово-Сіверщини є цілком зрозумілою. Ці міста мали відіграти роль опорних замків, що стали б на перешкоді ймовірним московським нападам.

Як вже зазначалося, «Ординація…» 1620 р., передбачила також встановлення на Чернігово-Сіверщині земських і ґродських урядів, особливо наголошуючи на необхідності впровадження хорунгівств. Пильну увагу до посади хорунжих викликали їх функції – вони допомагали воєводі чи каштеляну скликати посполите рушення, а також несли хоругву повіту під час ведення військових дій [14, с. 82– 83]. На хорунжих також покладався обов’язок стежити за виконанням умов, передбачених ленним правом щодо оборони замків. Належало, однак, узгодити повноваження хорунжих з повноваженнями капітанів, яким ввірялися подібні функції. Це стосовно Чернігово-Сіверщини відбулося шляхом поєднання обох посад. Закономірним виглядало і впровадження уряду новгород-сіверського войського. Цей посадовець мав опікуватися замком у випадку відсутності старости (у нашому випадку — капітанів). Насправді ж значно важливіші функції щодо

замку відігравав городничий. Його повноваження полягали в опіці над станом фортифікації замку, присутності при відкритті та закритті брам, розпорядженні разом зі старостою чи капітаном ключами від замку, відповідальності за протипожежну безпеку, зборі збіжжя від шляхти й духовенства та передачі його капітану.

Більш-менш регулярне заповнення земських урядів Чернігово-Сіверщини розпочалося з 1623 р., коли були призначені визначені особи на уряди підкоморія, підстолія, земських судді, підсудка, писаря, у наступному році — підчашія.

Слід зазначити, що частина призначених земських урядників мали титул

«новгород-сіверських і чернігівських». До таких належали уряди підкоморія, підчашія, чашника, войського. За взірець заснованих на Чернігово-Сіверщині урядів слугувало Київське воєводство. У другій половині 1620-х рр. земська ієрархія поповнилася чашником. На цьому розвиток земської ієрархії провінції зупинився. Крім цілком логічної відсутності сенаторських урядів (воєводи, каштеляна) і ґродського старости, у ній бракувало стольника, ловчого, мечника і скарбника.

Часткове заповнення земської ієрархії пояснити важко. Закономірним є заповнення функціональних посад — підкоморія, судді, підсудка, писаря, хорунжого, войського. Уряд підкоморія був необхідний для наділення привілейованих шляхтичів землею, хоч часто їх функції виконували й капітани. Появу урядів судді, підсудка та писаря слід пов’язати з обіцянкою Сигізмунда ІІІ на сеймі 1623 р. впровадити на «повернених» територіях земські й ґродські суди [6, с. 512]. Втім, заснування цих судів було невигідним королю та його оточенню, оскільки відбирало у адміністратора право суду над обивателями підпорядкованої території. Попри це, земські й ґродські суди під тиском шляхти були впроваджені в Смоленському воєводстві повною мірою, а на Чернігово-Сіверщині лише частково. Посади хорунжого й войського з’явилися в регіоні, як вже зазначалося вище, завдяки їх військовому характеру. Появу ж титулярних урядів – підчашія, чашника, стольника — можна пояснити лише хіба що бажанням з боку адміністратора й короля відзначити заслужених перед ними осіб.

Фрагментарні документи за 1620–1633 рр. не дають відповіді на питання, чи повноваження земських урядів судді, підсудка і писаря відповідали аналогічним в інших воєводствах Речі Посполитої. Відомо, що суперечки між шляхтою розглядав комісарський суд, призначуваний адміністратором у складі трьох — шести осіб, в тому числі й з перелічених земських урядників. Він був роз’їзним. Судочинство здійснювалося від імені королевича Владислава, який титулувався московським царем, смоленським, сіверським та чернігівським князем [1, с. 199–199 зв.]. На рішення комісарського суду невдоволена сторона могла апелювати до асесорського суду, в якому головував король. Виконання рішення асесорського суду покладалося на інквізиторів, призначених з числа комісарів. Якщо суперечка стосувалася земельних володінь, то виконання рішення асесорського суду

покладалося на капітана того замку, у сфері впливу якого знаходилося дане земельне володіння.

З червня 1625 р. у Новгороді-Сіверському почали функціонувати сесії земського суду обох повітів [4, 407 v. — 409 v.]. Чи відбувалися тут земські роки (сесії) тричі на рік, як те встановлювали Литовські статути та конституція сейму 1590 р., невідомо. Маємо відомість лише про святотроїцькі земські роки 1625 р. Декілька рішень королівського асесорського суду зобов’язують до їх виконання новгород-сіверський земський суд. Крім того, можна стверджувати, що велися земські книги, куди вносилися тексти документів на прохання зацікавлених осіб. Так само на прохання останніх видавалися виписи з цих книг. До земського суду зверталися шляхтичі у випадку необхідності засвідчення акту поступки (в дійсності

? продажу) за королівським дозволом своїх земельних володінь. Штату возних при цьому суді, як здається, не існувало.

Компетенція новгород-сіверського земського суду часу адміністрації була обмеженою, оскільки земельні суперечки продовжували залишатися в юрисдикції адміністратора. Певним маскуванням цієї обмеженості суду перед шляхтою стало, як вже зазначалося, призначення адміністратором до складу комісій інквізиторів осіб з числа членів земського суду.

Ґродських судів на Чернігово-Сіверщині протягом 1619–1633 рр. не існувало, що було закономірним, зважаючи на відсутність таких посадових осіб, як ґродські старости, яким належало право призначення ґродських судді, підсудка і писаря.

Натомість замкові суди (документи не зовсім точно їх називають ще ґродськими) існували у кожному значному замку Чернігово-Сіверщини. Зокрема документально зафіксоване функціонування ґродського суду у відносно невеликому Носівському замку. Юрисдикції замкових судів підлягали міщани. Якщо такі суди очолювали капітани – ще й хорунгові козаки. Провідна роль капітанам належала й у міських судах магдебурзького права, які виникли внаслідок отримання Черніговом і Ніжином магдебургії відповідно у 1623 та 1625 рр. Вплив капітанів у цих містах визначався фактом їх призначення місцевими війтами [10, с. 177].

Збережені документи дають надзвичайно скупу інформацію стосовно підстави судочинства у регіоні до 1633 р. Однак слід мати на увазі, що ленний характер земельних надань на Чернігово-Сіверщині давав більший простір для використання Литовських статутів, особливо 1566 р., який узаконював ленне землеволодіння [12, с. 594, 614].

Офіційно шляхетський сеймик на території регіону не діяв. Деякі історики, зокрема М. Василенко, пояснювали цей факт незначною чисельністю місцевої шляхти. Таке судження є не зовсім вірним. Очевидно, кількість прибулої на Чернігово-Сіверщину у перші роки після видання «Ординації...» 1620 р. шляхти не була значною. Слід вважати, що тут ленними землеволодільцями за цей час стали не більше 150 осіб. Практично всі вони були вихідцями з Корони чи Великого князівства Литовського і мали досвід участі у шляхетському самоуправлінні.

Свідченням бажання прибулої на Чернігово-Сіверщину шляхти мати свої самоврядні інституції є факт проведення в кінці 1622 або на початку 1623 р. з’їзду місцевої шляхти, яка обрала двох посланців на сейм – Мартина Бочковського та Адама Вишневського. 22 лютого 1623 р., під час засідання посольської ізби, вони поставили питання про створення на території своєї провінції воєводства з правом обрання послів на сейм [16, с. 110–111; 9, с. 114]. Не досягши цього разу успіху, шляхта Чернігово-Сіверщини змінила свою тактику. На сеймі 1628 р. був зачитаний лист шляхти Новгород-Сіверського повіту з пропозицією його включення до Київського воєводства. Пославшись на неможливість вирішення цього питання, сейм 1628 р. його розгляд відклав до наступного сейму [5, с. 114; 13, с. 151–152]. Ці приклади показують, що процес конституювання шляхти в провінції стримувався не скільки внутрішніми причинами, стільки небажанням центральної влади втратити жорсткий контроль за перебігом подій у стратегічно важливому регіоні. Однак з’їзди шляхти на території провінції відбувалися, хоч вони й не мали статусу сеймику. Таким чином готувався ґрунт для створення повноцінних сеймиків на території провінції.

Назва провінції протягом 1620–1635 рр. не була усталеною. Найбільш часто вживалася у документації королівської канцелярії назва «Чернігівське князівство», рідше «Сіверське князівство» та «Сіверщина».

Провінція, перебуваючи під адміністрацією Владислава Вази, не зобов’язана була сплачувати податки до державного скарбу – встановлення адміністрації мало за мету винагородити королевича за заслуги під час московських експедицій. Згадана королівська інструкція комісарам 1619 р. передбачала люстрацію всіх маєтностей і можливих прибутків Смоленщини і Сіверщини. Цією ж інструкцією пропонувалося звільняти міста й волості регіону від сплачення традиційних податків терміном на три — чотири, а в окремих випадках і десять років. В цілому, інструкція занадто оптимістично оцінювала ресурси «повернених» територій. Їх занедбаний економічний стан відзначив король Сигізмунд ІІІ на сеймі 1623 р., відповідаючи на закиди шляхти про повільне впровадження конституцій, що цих територій стосувалися. За його словами, після проведення люстрації виявилося, що вся провінція знаходиться у скрутній ситуації. Практично повністю знищеними виявилися ряд замків, зокрема Чернігів та Носівка. На їх відбудову кошти були виділені зі скарбу королевича, так само, як і на фундацію костьолів. Чимало коштів пішло на облаштування підрозділів, що призначалися для оборони замків і мали це виконувати не за рахунок коштів скарбу, а «з ґрунту», тобто за надану їм маєтність. Владислав Ваза, за словами короля, за рахунок своїх коштів також утримував 400 чоловік смоленської залоги [8, с. 510–511]. Якщо король і перебільшив дещо, то несуттєво: «повернені» території з врахуванням необхідності створення ефективної системи оборони справді вимагали значних інвестицій. До цього потрібно додати слабку заселеність регіону й необхідність його колонізації, що з огляду на факт отримання земельних надань тут жовнірами, які не мали значних грошових

ресурсів, здавалося проблематичним. Тому ні про які суттєві прибутки не могло бути й мови.

Магдебурзькі привілеї, видані для міст Чернігово-Сіверщини, теж засвідчують відсутність надходження від них до скарбу. Так, на чернігівських і ніжинських міщан покладався лише обов’язок ремонту валів й острогів. Натомість, ці ж міщани повинні були мати готові спорядження для оборони своїх міст і кожну чверть року «пописуватися» перед урядом замковим і міським. Передбачалася також «підводна повинність», що полягала у наданні підвід та коней для перевезення королівських посланців, але й ця повинність мала набрати чинності лише після закінчення терміну вільності для міст. Не бралися податки й зі шляхти, що отримувала земельні маєтності ленним правом.

Натомість могли оподатковуватися належні до королівщин волості. Зокрема, у серпні 1625 р. збиралися гроші з королівських волостей на Смоленщині та Сіверщині для ведення війни зі Швецією. Не виключено, що місцева шляхта, не бажаючи йти до посполитого рушення, сплачувала побор з метою вербування за його рахунок найманців. Зокрема, у серпні 1625 р. вона так пропонувала зробити, але за рішенням короля змушена була все-таки взяти участь у посполитому рушенні. Конституція сейму 1629 р. про впровадження подимного податку пропонувала оподаткувати ним і нові осади – слободи, як в Короні, так і в Сіверщині [11, с. 290]. Підставою для збору цього податку мав стати реєстр димів 1629 р. Ймовірно, що такий подимний реєстр був складений 1629 р. і для Чернігово-Сіверщини. Принаймні у скарбових рахунках, що велися під час сеймів, відзначається про існування перепису димів 1629 р., здійсненого тогочасним поборцею Стефаном Огницьким [3, с. 107]. Якихось, бодай незначних, фрагментів цього реєстру виявити не вдалося. Якщо існування такого реєстру вбачається правдоподібним, то самого збору подимного, напевно, не було.

Владислав Ваза як адміністратор отримував прибутки від експлуатації лісових масивів та збору торгового мита. Невідомо, в якій частині вони поверталися до підпорядкованих провінцій.

Королівське оточення й сам Владислав Ваза неодноразово заявляли про направлення значних власних коштів на покращення обороноздатності підлеглих йому провінцій. У 1622 р. адміністратор писав, що всі прибутки з Сіверщини призначає на її оборону, ремонт й будівництво замків [17, с. 40–41]. Позитивно оцінив діяльність Владислава Вази на посаді адміністратора й сейм 1631 р. Вбачається, що зусиль і коштів для створення «східного форпосту» Речі Посполитої з територій Смоленщини і Сіверщини адміністратор докладав чимало, але їх було відверто недостатньо, і це викликало незадоволення шляхти, особливо місцевої. Ідея самофінансування «повернених» територій спрацьовувала лише частково; сподіватися ж на значні фінансові дотації зі скарбу чи то Великого князівства Литовського, чи то Корони не було сенсу, зважаючи на традиційний брак у них готівки. Владислав Ваза не розглядав територію адміністрації як суттєве

джерело власного збагачення, але й не направляв значних коштів сюди з належних йому староств у Речі Посполитій.

Чернігівське князівство 1619–1633 рр. являло собою утворення, що значною мірою мало перехідний характер. З одного боку, воно знаходилося в адміністрації Владислава Вази, з іншого, сюди з часом все більше допускалися елементи шляхетського самоуправління. Територіально князівство входило до Корони, але значною мірою керувалося зі Смоленська. Сеймові конституції щодо Смоленського воєводства у своїй більшості опосередковано стосувалися й Чернігово-Сіверщини. На відміну від Смоленщини з її більшим ступенем конституювання, створенням у ній воєводства, повноцінної земської ієрархії, організації земських і ґродських судів, впровадження сеймиків тощо Чернігово-Сіверщина довше зберігала елементи устрою, який був впроваджений у 1619–1620 рр. і відповідав намірам та уявленням короля та його оточення щодо створення на «повернених» територіях оборонного форпосту на випадок війн з Московською державою.

Література

1. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. — Від. рукописів. ф. 5: Оссолінські, спр. 4108.

2. Archiwum G??wne Akt Dawnych w Warszawie. — Archiwum Radziwi???w. —

Dz. II. Sygn. 719.

3. Archiwum G??wne Akt Dawnych w Warszawie. — Metryka Koronna. — Sygn. 45: 1629–1639.

4. Archiwum G??wne Akt Dawnych w Warszawie. — Metryka Koronna. — Sygn. 180: Ksi?ga wpis?w za kanclerstwa Jakuba Zadzika, 1633–1635.

5. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. — Oddz. r?kopis?w. — Rkps 354.

6. Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. — Oddz. r?kopis?w. —Rkps 375.

7. Biblioteka PAN w K?rniku. — Oddz. r?kopis?w. — Rkps 330.

8. Biblioteka PAN w Krakowie. — Oddz. r?kopis?w. — Rkps 375.

9. Кулаковський П. Інструкція сеймику Чернігівського воєводства 1646 року

// Україна модерна. — Львів, 2001. — Ч. 6. — С. 113–138.

10. Пам’ятки історії Східної Європи. Джерела XV–XVII ст. — Острог; Варшава; Москва, 1999. — Т. V: Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652–1673 рр. / Підгот. П. Кулаковський.

11. Volumina legum Regni Poloniae et Magni Ducatus Lituniae ab anno 1347 ad annum 1780 / Ed. J. Ohryzko. — Petersburg, 1859. — T. III: 1609–1640.

12. Довнар-Запольский М. Государственное хазяйство Великого княжества Литовського при Ягеллонах. — Киев, 1901. — Т. 1.

13. Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). — Санкт-Петербург, 1910. — Вып. 5: 1625–1629 гг.

14. Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV–XVІІІ ст. // Записки НТШ. — Львів, 1994. — Т. ССХXVІІІ: Праці історично-філософської секції. — C. 65–122.

15. Ku?akow?kyj P. Urz?dnicy ziemscy Czernihowszczyzny i Siewierszczyzny (do 1648 r.) // Studia ?r?d?oznawcze. — Warszawa, 2000. — T. XXXVIII. — S. 53–80.

16. Pietrzak J. W przygaszonym blasku wiktorii chocimskiej. Sejm w 1623 roku. —

Wroc?aw, 1987.

17. Wisner H. W?adys?aw IV Waza. — Wroc?aw; Warszawa; Krak?w, 1995.

Закрити